Попри невелику кількість стартуючих, перший етап чемпіонату України 1995 року вийшов доволі напруженим і вкрай цікавим.
Отже, як було сказано раніше, коротенький список учасників Ралі Куяльник 1995 року (всього 13 екіпажів), здавалося б, натякав на те, що перемога дістанеться Василю Ростоцькому та Віктору Баліну без особливої боротьби. Крім них, в заліку 12-го класу стартували тільки два формально повнопривідні автомобілі – причому обидва були апріорі неконкурентоздатними кросовими УАЗами, якими керували В’ячеслав Стаммо та Олександр Костенко. Всі решта учасників цього заліку виступали на монопривідних автомобілях ГАЗ-24 та ВАЗ-2108, причому останні робили це не по своїй волі – їм просто довелось заявитись у 12-й клас через відсутність кворуму у 8-му.
Але нюанс полягав в тому, хто саме були ці три пілоти на «вісімках», яких волею регламенту було переведено до вищого класу. Андрій Александров, Валерій Разумовський та Валентин Марчук – три спортсмени, чий автоспортивний досвід вже тоді дозволяв називати їх фаворитами змагання, навіть попри слабшу технічну складову. І, забігаючи наперед, варто сказати, що перебіг подій на Ралі Куяльник довів це дуже наочно.
Для того, аби краще зрозуміти всю драматургію того ралі, треба відзначити, що спецділянки, задіяні в маршруті, дуже суттєво – навіть радикально – відрізнялись одна від одної. Доріжки, прокладені вздовж Куяльницького лиману, характеризувались великою кількістю поворотів та перепадів висот – тоді як більш рівні та широкі відрізки біля Северинівки давали перевагу тому, хто мав потужніший двигун. Цілком логічно, що, будуючи план на гонку, кожен спортсмен сам визначав для себе, де він поступиться суперникам – а де зможе прискоритись без зайвого ризику для техніки.
«Специфіка одеської траси є такою, що, наприклад, другу та третю спецділянки могли швидко проїжджати хіба що кросові автомобілі, – розповідав після гонки в інтерв’ю телепрограмі «Золоте колесо» Василь Ростоцький. – В нашого ж автомобіля доволі низький дорожній просвіт, тому ми практично всюди діставали захистом землю. Отже, задля того, аби зберегти машину, ми їхали по цих допах в чверть газу».
Приблизно за таким сценарієм і розвивалась ця гонка. Першу, «прологову» спецділянку на території санаторію, довелось відмінити через неконтрольованих глядачів – а ось другу (умовно кажучи, «кросову») блискуче виграв Валерій Разумовський, випередивши Ростоцького на шість секунд. Здавалося б, інтрига тільки зростатиме – але вже на третій спецділянці лідер гонки змінився…
«Фактично на першому ж повороті після старту СД3 ми пробили праве переднє колесо, – розповідав згодом Валерій Разумовський, – і майже всі десять кілометрів їхали без нього. Звісно ж, програли багато, понад хвилину. «Технічка» чекала на нас на фініші, тож ми зрештою «перевзулись» – але, очевидно, пошкодження були сильнішими, ніж ми думали, оскільки ще на переїзді до наступного КЧ в нас лопнула передня стійка. Оскільки «технічка» на той момент вже поїхала на фініш наступного допу, здійснити ремонт ми не могли – і подальше продовження гонки проходило вже без нас».
Отже, через проблеми Разумовського пелотон після СД3 очолив ще один відомий автокросмен та раліст Юрій Железко. Втім, і його лідерство тривало недовго: на старті СД4 екіпаж батька та сина Железко потрапив… у ДТП! Згідно суддівському рапорту, автомобіль під стартовим номером 26 заїхав в зону КЧ, там заглох та почав відкочуватись назад, оскільки дорога мала певний ухил. Не полишаючи зони КЧ, машина зіткнулась з іншим автомобілем, який не брав участі в змаганні, і отримала внаслідок цього легкі пошкодження.
Оскільки все це відбувалось фактично на старті СД, поруч, звісно ж, були присутні співробітники ДАІ, які одразу ж почали оформлення інциденту, як звичайної ДТП. Цей процес тривав аж 25 хвилин, після чого Юрій Железко повернувся на старт і продовжив гонку! Але ж найбільш цікаво те, що, вивчивши всі деталі цієї ситуації, директор ралі вирішив не накладати на екіпаж жодної пеналізації, визнавши ці обставини форс-мажорними. Важко уявити, що в наш час таке було б можливо – але за фактом, Железко пройшов всю дистанцію ралі і фінішував на п’ятому місці абсолютного заліку і третім в заліку 7-го класу.
А що ж Ростоцький? Він терпляче долав «в чверть газу» ті спецділянки, які вважав небезпечними для автомобіля – і відкрив дросель на повну лише починаючи з четвертого допу. Ось тут потужність турбованого Mitsubishi і далася взнаки: за три наступні спецділянки Василь не тільки відіграв накопичені 38 секунд відставання, а й «привіз» суперникам ще 25 секунд зверху. І хоча кращий результат на останній СД дня показав Андрій Александров, це допомогло йому лише скоротити відрив від лідера, але не наздогнати його.
Точно в такому ж мудрому стилі Василь Ростоцький провів і другий день ралі – «брав своє» на швидкісних ділянках і беріг машину на повільних та нерівних допах. В підсумку львів’янин здобув свою першу перемогу в чемпіонаті України, випередивши другого та третього призерів (ними стали Олександр Андріященко та Андрій Александров) на 52 та 55 секунд відповідно. Природно, що ця перемога стала й першою для бренду Mitsubishi, чиї машини до того не вигравали в Україні жодного автомобільного змагання.
Друге та третє місця в 12-му класі за підсумками Ралі Куяльник посіли Андрій Александров та один з пілотів УАЗів, Олександр Костенко. Що ж до 7-го класу, то тут трійку призерів склали Олександр Андріященко, Вадим Ясинський та вже згадуваний Юрій Железко. Достроково закінчили гонку лише троє пілотів: Валерій Разумовський, Микола Нікітюк та Валентин Марчук.
Вдалий початок чемпіонату згодом отримав для Ростоцького й тріумфальне продовження: ставши другим на київському етапі, він здобув свій перший титул чемпіона України з ралі в 12-му класі (нагадаємо, що абсолютний залік в 1995 році не розігрувався). Що ж до Ралі Куяльник, то його шлях був доволі звивистим: до 2004 року ця гонка входила до заліку чемпіонату України, після чого на сім років випала з обойми і повернулась лише в 2011-му у статусі етапу Кубку Лиманів. З роками це змагання, попри всю свою складність, стало одним з кращих українських ралі; і, якби не повномасштабна війна, проводилось би й понині.
Автор © Володимир Некрасов
Фото © Архіви Оксани Александрової та «Ралі в Україні»