Отже, головним чинником, який вплинув на хід київського ралі зразка 1995 року, була погода. Цілу ніч перед стартом йшла злива, що намила на дорогу бруду, накидала гілок і навіть дерев, утворивши в деяких місцях цілі ставки. За таких умов перші стартові позиції, які, згідно номерів, отримали екіпажі Володимира Чопенка та Володимира Петренка, не давали жодної переваги – скоріше, навпаки. І якщо перші спецділянки, прокладені київськими вулицями, пройшли для них відносно спокійно, то далі почались пригоди…
«На одному з перших допів в Чабанах, згідно дорожньої книги, був дуже швидкий відрізок, – пригадує Володимир Чопенко, – і, щоби дещо уповільнити хід автомобілів, організатори запланували там ретардери. На жаль, ці штучні перепони були зроблені з тонкого легкого металу. Побачити їх здалеку в умовах дощу та шквального вітру було просто неможливо; а коли вже пілот їх бачив, реагувати було запізно. Тож ми, я й Петренко, по черзі були змушені уникати зіткнення, для чого скеровували машини просто в поле. В результаті колеса та гальма забивались брудом, що робило подальшу гонку вкрай небезпечною».
«Саме наша бригада розставляла ті злощасні ретардери – підтверджує Михайло Лойленко, – і дійсно, вони були дуже легкими та непомітними здалеку. Тож навіть попри те, що розставлено все було згідно легенди, перші екіпажі, які йшли на високій швидкості, просто розкидали їх. Вже пройшло багато років, тож я не буду присягатись – але, думаю, це якраз і були дві «лянчі».
Зрештою, саме після цього епізоду Чопенко й Петренко синхронно оформили схід з траси. Точно відомо, що Володимир Чопенко прийняв таке рішення з огляду на запланований графік подальших виступів (зокрема, закордонних); що ж до Володимира Петренка, то його мотивація, на жаль, лишилась невідомою. Отримала машина пошкодження після зіткнення з ретардерами – чи пілот також вирішив профілактично її поберегти? Скоріше за все, цього ми вже не дізнаємось ніколи…
Як би не було, але після синхронного сходу двох екіпажів з числа лідерів, претендентів на перемогу в абсолютному заліку лишилось тільки двоє: Олександр Салюк на Ford Escort RS Cosworth та Василь Ростоцький на Mitsubisi Galant VR-4. І в даному випадку беззаперечна перевага була на боці екіпажу Салюк/Томчані, який протягом того сезону вже встиг проїхати три складні гонки в Бельгії, Греції та Болгарії. Техніка киян не підводила, а досвід, отриманий під час європейських змагань, дозволив без проблем подолати всю змагальну дистанцію навіть попри важкі погодні умови.
Лише на першій, відкриваючій спецділянці, що проходила біля Республіканського стадіону, кращий час показали Ростоцький з Баліним, випередивши суперників на дві секунди. Після того Салюк із Томчані перехопили лідерство і, вигравши всі решту СД, здобули впевнену перемогу – першу для себе в історії чемпіонатів України. Ростоцький та Балін були змушені задовольнитись другим місцем, яке, втім, стало вирішальним кроком екіпажу до тогорічного чемпіонства.
«В Києві мені відверто пощастило, – так стверджує зараз, через тридцять років Василь Ростоцький. – Об’єктивно кажучи, в 95-му році я аж ніяк не був готовий до чемпіонства. В той же час київська гонка виявилась надскладним випробуванням, до якого мало хто був готовий. Але мене врятувала, по-перше, певна «безбашенність» та відсутність страху – а по-друге, комплект справжнього дощового сліку, який якнайкраще пасував до тих погодних умов».
Драматичні події відбувались і серед монопривідних екіпажів, де кільком сильним пілотам також не пощастило дістатись фінішу – саме так закінчили гонку Дмитро Рибак, Борис Донськой, Олександр Бойченко, Андрій Максутов та інші. Зрештою, переможну трійку в восьмому класі склали Валерій Разумовський, Андрій Александров та Олександр Пінчук. В найменшому, сьомому класі не було рівних Михайлу Аверіну, за яким на фініш прийшли Олександр Андріященко та Вадим Ясинський.
«На Чабанах, перед самим фінішем, був лівий поворот, який був залитий водою сантиметрів на десять, – пригадує штурман Олександра Андріященка Анатолій Майстренко. – Коли туди в’їжджали авто на великій швидкості, вони їхали як глісер і улітали в поле на відстань метрів 100. А там була мокра пахота, з якої виїхати було неможливо.
Організатори нас попереджали на старті про цю халепу – але, звісно ж, коли ти в думках вже на трасі, то зауваження, що на фініші якась калюжа, не дуже сильно сприймається на слух. Тому ми з Андріященко теж влетіли в цю калюжу, але Саня спрямував машину вліво на якийсь бруствер, цим самим загасивши швидкість, і ми фінішували. Хоча руки й ноги тремтіли так, що не міг дістати контрольну карту».
Попри всю свою складність та численні організаційні недоліки, київське ралі 1995 року все ж увійшло в історію – і як другий етап тогорічного ралійного чемпіонату, і як перша спроба проведення ралі в столиці України. Наступного року Ралі Київ пройшло набагато більш вдало – але після того АК «Славутич» припинив свою участь в організації цього змагання. Ще за три роки інший осередок FAU, Київський міський Автомотоклуб, знов відродив ідею проведення гонки під новою назвою Ралі Столиця – але це була вже зовсім інша історія…
Фото © Архів Олександра Салюка
Малюнок © Василь Галів
