Напевно, не варто зараз вчергове пояснювати, яким чином в Україні виникло ралі пам’яті Андрія Александрова – цю трагічну історію знає кожен справжній прихильник українського автоспорту. А навіть якщо для нового покоління вболівальників в цьому є щось незрозуміле, жодних проблем не складе набрати «Александров Ралі» в пошуковому рядку, почитати статтю на Вікіпедії або численні публікації на нашому сайті. Тому я, як людина, яка мала відношення до всіх п’яти «Александров Ралі», що пройшли з 2009 по 2013 роки, хотів би зараз поділитись виключно власними спогадами більш емоційного характеру, аніж статистичними даними в форматі «голи-очки-секунди».
Отже, вперше гонка пам’яті Андрія Александрова відбулась в Одесі, в серпні 2009 року – саме тоді розпочалась традиція проводити це ралі в день народження Андрія (або в близькі до нього вихідні). Ініціаторами події були Оксана Александрова та Віктор Шаповалов – тож логічно, що того року гонка стала етапом Кубку Лиманів. Було цілком очевидно, що вшанувати пам’ять свого земляка зберуться всі одеські спортсмени – а отже, близькість траси в Мариновці до Одеси вважалась одним з головних плюсів змагання.
Зараз, майже через 15 років після того, я мушу визнати, що з точки зору саме вшанування пам’яті Андрія, це ралі було чи не найбільш емоційним. Можливо, трагедія в Слівені була ще надто свіжою в серцях присутніх – але, так чи інакше, коли на сцені під час відкриття ралі абсолютно неочікувано з’явилась синя бойова Subaru в тій самій, «болгарській» розклейці… Не скажу за всіх, але мені стримати сльози не вдалося. В той день Віктор Олександрович, як організатор шоу, перевершив сам себе.
Але зі спортивної точки зору формат «лиманів» явно не відповідав бажаному рівню змагання – і вже наступного року «Александров Ралі» пройшло в статусі етапу чемпіонату України з локацією в Києві та Київській області. Тоді це рішення здавалось перспективним, адже проведення ралі в столиці теоретично мало залучити до автоспорту нових прихильників та комерційних спонсорів. За фактом вийшло не зовсім так… або, скоріше, зовсім не так.
Попри те, що урочисте відкриття ралі відбулось в самому центрі столиці, біля пам’ятника Лесі Українці, уваги містян подія не привернула. Пам’ятаю відчуття якоїсь болючої непотрібності – ми з друзями, однодумцями, колегами завмерли під час хвилини мовчання, а поруч нескінченним потоком продовжують їхати численні машини та автобуси… Думаю, насправді мало хто з киян взагалі зрозумів, що він побачив з вікна свого автомобіля – адже в столиці життя завжди кипить, і привернути чиюсь увагу тут дуже важко.
Змагання, як таке, також лишило неоднозначні спогади – переважно через неймовірну спеку (під 40 градусів в тіні), яка значно ускладнила життя як спортсменам, так і нечисленним глядачам. Чудово запам’ятав, як ми з друзями, переглянувши черговий доп, ледь живі повернулись до машини, щоб ковтнути води – і ледь не обпіклися кип’ятком, на який вона перетворилась. Що вже казати про тони пилюки, яку піднімали спортивні машини, йдучи грунтовими доріжками біля Боярки та Бишіва…
Але Оксана Александрова, яка була справжнім двигуном цієї гонки, не складала руки – і на третій рік таки було винайдено формат, який багато хто й досі вважає ідеальним. Буковина, чернівецькі Карпати. Шикарні гравійні ділянки, які пам’ятали ще радянське ралі «Косів» – і захоплюючий, неймовірно складний та вражаюче красивий перевал Шурдин, як вишенька на цьому торті.
З того моменту і за три роки «Александров Ралі» напрочуд швидко пройшло шлях від етапу національного чемпіонату до кандидата на статус етапу чемпіонату Європи. Так, ми мали підтримку на найвищому рівні, від керівників районів та областей і аж до молодшого сина тодішнього президента. Так, ми мали фінансування – не безмежне, але значне. Але я певен, що жодні фінанси та дозволи не допомогли би, якби не дружня команда фахівців, об’єднана бажанням створити справжнє, якісне, складне та цікаве ралі, яким би пишався Андрій Александров.
Мені гірко згадувати ті часи – в першу чергу тому, що декого з тієї команди мені вже ніколи не побачити. Зеник Баб’юк, якій врівноважено та спокійно вирішував всі питання на місцевому рівні – адже його знав та поважав на Буковині кожен. Степан Миронюк, чия посмішка та доброзичливість завжди сяяла на в’їзді до сервісного парку. Сергій Панфілов, чия фантазія та наполегливість кожного року привносила щось нове в питання зв’язку та стеження за автомобілями (в останній рік він навіть примудрився втілити в життя онлайн-результати зі сплітами, як на WRC). Всі вони пішли, один за одним, і кожного разу я відчував, наче з прекрасної мозаїки випав важливий фрагмент, який неможливо замінити…
«Александров Ралі» зразка 2013 року було, на мій погляд, піком нашої діяльності на той час; найвищою вершиною, на яку встигло піднятись українське ралі, допоки його не зупинила війна. Маршрут довжиною в 180 кілометрів спецділянок майже вдвічі перевищував середню дистанцію українських змагань – але ніколи, від жодної людини я не почув, що їй це не сподобалось. Це було змагання, яке й досі можна використовувати, як взірець організації та еталон спортивної боротьби.
Втім, є й ще один спогад, який викликає в мене смуток – це значна кількість учасників тієї гонки, яка прибула з росії. Що ж, тоді ми ще не називали їх орками. Навпаки, як офіцер по зв’язках з учасниками, я особисто вирішував безліч питань, пов’язаних з їхньою дорогою, розміщенням, інформуванням тощо. І схвальні відгуки «з-за поребріку», які потоком лились після змагання, я також приймав і на свій рахунок. Що додати, якщо за підсумками 2013 року українське «Александров Ралі» було визнано росіянами, як краща гонка їхнього чемпіонату…
Яка гірка іронія долі! Не пройшло й півроку, як ми всі раптом стали бандерівцями, нацистами та вбивцями, а їхні нещодавні слова вдячності перетворились на погрози та знущання. Іноді я думаю, що вони просто не змогли пробачити нам те, що ми, українці, робимо краще за них все, за що беремось. Інакше я просто не можу пояснити бажання знищити країну, яка ставилась до них настільки щиро та гостинно…
В будь-якому випадку, тепер ми інші. Так, після перемоги ми знов, з Божою поміччю, проведемо ралі, і не одне. І будемо раді гостям з будь-якої країни світу, крім цієї. Не думаю, на моєму віці це зміниться – хоча, як відомо, уроки історії мають тенденцію швидко забуватись…
Що ж до «Александров Ралі» – я не знаю, чи буде в нього продовження. Можливо, після війни знову виникне якась рушійна сила, яка підніме нас і вмотивує на те, щоби відродити це змагання та провести його на ще більш високому рівні. А, можливо, воно так і залишиться однією з численних українських легенд – і ще через півсторіччя карпатський дідусь розкаже своїм онукам, що він бачив, як отут, в Косові, ганялись Салюк з Горбанем. Історія йде своїм шляхом, і те, що кінцівка лишається невідомою, робить її тільки цікавішою…
Фото © Сергій Холодило, Лариса Міщанчук, Володимир Некрасов
