От погляньте на цікаву статистику. Протягом трьох останніх років ралі «Трембіта» збирало на старті 14, 22 та 17 екіпажів відповідно. Але що дивно – кількість машин повного приводу щоразу лишалась незмінною: вісім! Всі решта учасників змагались на автомобілях з приводом на одну вісь. Таким чином, організатор може вивести досить просту формулу свого успіху: хочеш збільшити наповнення свого змагання – звертай більше уваги на монопривід.
Більш розгорнуте пояснення цього феномену (якщо його можна вважати за такий), звучить приблизно так. Бюджет кожної гонки, крім багатьох очевидних складових (як-то пальне або стартові внески), складається ще з кількох важливих факторів, які можна узагальнити під назвою «логістичні витрати». До них відносять, перш за все, вартість подорожі на гонку та проживання/харчування під час змагання.
Так от, якщо для бюджету екіпажів 4WD ці витрати є не настільки вагомими (порівняно з вартістю, наприклад, нового комплекту гравійної гуми або запасної коробки передач), то для моноприводу логістика становить понад 50% всього кошторису виїзду на змагання. Саме через цю причину екіпажі зі Сходу та Півдня України тричі подумають, перш ніж подавати заявку на «Трембіту», «Галіцію» або «Ворота України». Півтори тисячі кілометрів в один бік – вагомий «бонус» до решти витрат, чи не так?
З іншого боку, якраз «Трембіта» має дуже привабливу для моноприводу особливість, яка полягає в характері її траси. З-поміж усіх гравійних етапів ЧУ, прикарпатський є чи не найкомфортнішим з точки зору його покриття – дрібний гравій не вбиває машину так, як це роблять більш каменисті дороги Чернівецької або Львівської областей. Тому якщо вже їхати через пів-країни на якусь західну гонку, то варто обирати для цього якраз «Трембіту».
Так чи інакше, але саме зважуючи ці «за» та «проти», моноприводні екіпажі щороку збираються на Прикарпатті в тій чи іншій кількості, яка кінець кінцем і формує більшу частину пелотону. Власне, це дає чітку відповідь на питання – чому, порівняно з 2018, на «Трембіті» впала кількість стартуючих? А тому, що моноприводу приїхало 9 машин замість 13-ти. Палкі вітання тим, хто називає 2WD «гарніром».
З огляду на це, не дуже дивно, що боротьби в двох моноприводних класах на «Трембіті» цього року було не так багато, як хотілося б. Взяти до прикладу клас 2WD – всі три його учасники дісталися фінішу саме в тій послідовності, в якій закінчили першу спецділянку. Сумнівів щодо швидкості Сергія Івченка в нас не було й до старту; тому 9 кращих часів на 10 допах у виконанні харків’янина були цілком прогнозованими. Єдина спецділянка, яку виграв його земляк Павло Курбатов, не впливала абсолютно ні на що – піднятись вище другого місця йому «не світило» за жодних умов. Втім, і такий результат дозволив Павлу очолити турнірну таблицю в класі за підсумками трьох етапів.
Щодо киянина Максима Євдокимова, то він примудрився здивувати глядачів двічі. Перший раз – ще до старту, коли оголосив, що його штурманом на цій гонці буде титулований одесит Володимир Корся. А другий – коли дістався фінішу майже в останню мить перед тим, як його мали би дискваліфікувати за перевищення норми часу. Кому цікаво – знайдіть на фейсбучній сторінці Макса доволі емоційний опис всіх пригод, які трапились з ним на останньому допі; це дійсно захоплююча розповідь.
Дещо більш напруженою була драматургія подій в старшому класі 2WD Open, де претендентів на подіум було трохи більше, ніж місць на ньому. Дуже прикро, що з боротьби завчасно випали двоє потенційних фаворитів змагання – Михайло Горшков та Максим Шиков. Перший злетів з траси на стартовому недільному допі – і хоча повернутись на дорогу за допомогою глядачів все ж вдалося, після фінішу ділянки екіпаж оформив схід. Другий протримався довше – аж до восьмої спецділянки; точніше, до переїзду на її старт. Як виявилось, трава, що потрапила до радіатору під час невдалого проходження СД7, призвела до підвищення температури двигуна і, згодом, до його відмови.
З-поміж тих, хто здолав всю дистанцію «Трембіти» в класі 2WD Open не було рівних Сергію Рудьковському – вдруге поспіль його BMW доводить, що йому ідеально пасують швидкі доріжки Прикарпаття. Всі 10 спецділянок підкорились саме киянину, причому сумарна перевага над найближчим суперником становила понад 4 хвилини (або більше двох секунд з кілометра). У підсумку ця перемога дозволила Рудьковському впритул підібратись до лідера чемпіонату, яким, попри свій схід, лишається Шиков.
Отже, чи не єдиною насправді запеклою баталією в моноприводі був двобій за друге та третє місця на подіумі між двома «хондаводами» – Генадієм Єфімовим та Леваном Хоперія. Зверніть увагу: починаючи з п’ятої спецділянки ці двоє мінялися позиціями після кожного допу! При цьому розрив між ними перед стартом останньої ділянки становив – виділимо це – ЧОТИРИ ДЕСЯТІ СЕКУНДИ…
Не помилимось, якщо скажемо: перемога Хоперія у цьому двобої стала досить несподіваною – все ж таки в Єфімова і досвіду побільше, і машина посучасніше. Але тепер дуже цікавим стає питання – чи продовжуватиме Леван свої виступи в цьогорічному чемпіонаті? Бо якщо так, то кількість претендентів на призове місце в турнірі очевидно зросте – що тільки потішить справжніх вболівальників, якими, сподіваємось, є читачі нашого сайту.
Фото © Євген Хитрук
