Коли вивчаєш історію незалежного українського ралі, то здається, що постать Віктора Шаповалова існувала в ньому завжди. Саме йому належить честь називатись організатором першого етапу чемпіонату України, Ралі Одеса 1994 року. Саме він був автором та ідеологом Ралі Куяльник – одного з традиційно найцікавіших та найскладніших етапів ЧУ. І саме він сформулював та втілив у життя концепцію короткого спринт-ралі, яка на початку свого існування отримала назву «Національна гоночна серія з швидкісного маневрування Кубок Лиманів». Як же це сталось?
В середині 90-х років минулого сторіччя в українському ралі склався міцний тандем з двох «локомотивів» ралійного процесу – Василя Ростоцького та Віктора Шаповалова. В цьому тандемі Василь Лук’янович брав на себе фінансову та рекламно-інформаційну складові, тоді як Віктор Олександрович відповідав за спортивну частину змагань та підготовку гоночних трас. Протягом другої половини 90-х та початку 2000-х цією «творчою спілкою» було проведено чи не половину змагань з класичного ралі в Україні – і це не тільки Ралі Куяльник, але, певною мірою, й Карпати, Дніпро, Стара Фортеця тощо.
Втім, наприкінці 2003 року стало очевидно, що класичне ралі стає надто складною та дорогою дисципліною для того, аби нею можна було займатись без відповідної, хоча б мінімальної підготовки. На думку Шаповалова, єдиним шляхом для збільшення кількості нових учасників було створення такої собі «ралійної школи» для початківців, яка була б максимально спрощеною, відносно дешевою та безпечною маленькою копією професійного ралі. Саме на цій ідеології й було побудовано Кубок Лиманів, який на початку свого існування мав чотири основні відмінності від Великого Чемпіонату.
Відмінність перша – довжина трас
Загальний регламент чемпіонату України з ралі 2004 року передбачав, що дистанція окремого ралі повинна знаходитись в діапазоні від 130 до 180 км спецділянок. Звичайно ж, для гонщиків-початківців це було надскладним випробуванням, тому регламентом Кубку Лиманів загальну дистанцію було обмежено 50 км (мінімум) та 120 км (максимум) СД. За фактом аж до 2009 року жоден етап «лиманів» не перевищував за довжиною спецділянок 80 км, і лиш в 2011 році дистанція одного з них вийшла за ліміт в 100 км.
Цікаво й те, що в 2004 році обидва регламенти – чемпіонату та «лиманів» – дозволяли триразове проходження кожної спецділянки. Але, якщо в чемпіонаті невдовзі це обмеження скоротили до двох проїздів в одному напрямку, то формат Кубку Лиманів лишився незмінним аж до наших днів – по три проїзди тим самим відрізком в кожен бік. І знов-таки, «цільовою аудиторією» такого формату були новачки, які фактично могли просто під час змагання проводити «роботу над помилками» і виправляти їх, покращуючи свої результати з кожним проїздом.
Відмінність друга – тривалість змагання
На початку 2000-х (вже не кажучи про давніші часи) кожен етап ралійного чемпіонату тривав майже тиждень (якщо рахувати від моменту виїзду учасників на змагання і до їхнього повернення додому). Тільки в 2006 році в загальному регламенті ЧУ вперше з’явилась вимога про те, що тривалість змагання від початку ознайомлення і до нагородження не може перевищувати чотири дні! Звісно ж, дозволити собі витрачати стільки часу на автоспорт могли лиш ті, хто займався ним серйозно; новачків же така тривалість події, скоріше, відлякувала, ніж приваблювала.
Шаповалов поставив перед собою задачу – максимально стиснути формат змагання таким чином, щоби воно проходило… за один день! І перше, що для цього було змінено – процедура ознайомлення з трасою. В регламенті «лиманів» вона із самого початку була прописана, як «рух колоною за автомобілем Організатора». Таким чином, Віктор Олександрович гарантував собі дві речі: по-перше, він був впевнений, що всі учасники запишуть дорогу однозначно й без помилок, а по-друге – що ознайомлення триватиме максимум пару-трійку годин. А отже, його можна провести безпосередньо перед гонкою, тобто ранком того ж самого дня.
Інший, як зараз сказали би, «лайфхак», який застосував Шаповалов, полягав у відсутності на «лиманах» маршрутного листа. Час старту першого екіпажу не був визначений заздалегідь, як це відбувається в класичному ралі, а змінювався після кожного проїзду з огляду на кількість сходів з траси. Постійно ущільнюючи канал, організатор щоразу зменшував тривалість кожного наступного заїзду – якщо СД1, наприклад, міг проходити за годину, то СД6 часто тривав 30-35 хвилин.
Фото © Лариса Міщанчук, Сергій Холодило, Володимир Рибалко
