Відмінність третя – дорожнє покриття
Чемпіонат України, як вже було сказано вище, ніколи не був справою простою та дешевою; і однією з головних складових бюджету кожного учасника завжди були підготовка автомобілів до змагань та відновлення їх після фінішу. Якщо більшість запчастин на ВАЗівські «вісімки» продавалась на кожному базарі (або вироблялась в половині гаражів), то по мірі наповнення чемпіонату іномарками груп N та А питання пошуку та придбання пошкоджених деталей ставало дедалі гострішим. А пошкоджень, правду кажучи, було чимало – адже грунтово-гравійні траси таких змагань, як Чумацький Шлях, Дніпро, Карпати, той самий Куяльник, ставились до автомобілів учасників без жодного співчуття.
Вірно розсудивши, що не кожен новачок буде в захваті від необхідності після кожної гонки замінювати пів-машини, Віктор Шаповалов максимально зосередився на якості підготовки траси для своїх «лиманів» (тим більше, що протягом перших трьох років це майже завжди була одна й та сама дорога біля села Мариновка). Правдами й неправдами долучаючи до процесу різноманітну будівельно-дорожню техніку, Шаповалов дійшов до того, що його трасу називали «ралійним автобаном» – таким рівним та щільним було покриття маринівської спецділянки.
Зворотнім боком медалі була майже повна нездатність грунтової дороги витримувати сильні опади. Легенький дощик тільки ішов на користь дорозі, прибиваючи пил та порохи – але сильна злива перетворювала трасу на болото, в якому навіть автомобілі учасників на спортивній гумі застрягали «на раз-два». Історія пам’ятає декілька етапів Кубку Лиманів, які було зупинено достроково саме через неспроможність учасників подолати трасу від старту до фінішу. Не дивно, що саме це здебільшого використовували, як аргумент, ті, хто хотів так чи інакше розкритикувати «лимани» – і сперечатись з цим було неможливо.
Відмінність четверта – класифікація автомобілів
В питанні класифікації автомобілів-учасників регламент чемпіонату довгий час наслідував традиції, закладені ще з радянських часів, коли машини ділили за робочим обсягом двигунів на класи від 7 до 10, де на початку лінійки стояли 1300-кубові «ВАЗи», а в її кінці – багатокубатурні «Волги». В 90-х 10-й клас сам собою відпав, його місце посів «повнопривідний» 12-й – але на цьому, фактично, зміни й завершились.
Розуміючи, що одним з чинників, які приваблюють спортсменів-початківців, є призові кубки, Віктор Шаповалов рішуче збільшив кількість цих кубків, додавши в класифікацію спортивних автомобілів ще два класи – PS6 та PS7. В них відправлялись автомобілі з робочим обсягом двигуна відповідно 1600 та 2000 кубічних сантиметрів, які, грубо кажучи, підпадали під визначення «кіт-кар» (тобто мали, наприклад, чотири дросельні заслінки тощо). Через невелику кількість таких машин жорсткої конкуренції в цих класах ніколи не було – навпаки, вони були настільки «безхарактерними», що від класу PS7 досить скоро відмовились. Втім, так чи інакше, система з п’ятьма заліковими класами без змін дожила до наших днів (тоді як в чемпіонаті України кількість класів за цей час змінювалась від трьох до десяти і назад).
Але головне – на відміну від «дорослого» чемпіонату маршрути змагань Кубку Лиманів майже не проходили дорогами загального користування (виключенням були короткі переїзди від фінішу до старту СД, які сягали всього кількасот метрів). Отже, участь у цих гонках цілком законно могли брати автомобілі, що не мали державної реєстрації – наприклад, підготовлені для автокросу або інших змагань на закритих трасах. Звичайно ж, цей фактор дуже суттєво впливав на збільшення кількості бажаючих стартувати.
Що в підсумку?
Складені разом, всі перелічені чинники дозволили зробити змагання Кубку Лиманів дуже компактними – як географічно, так і з точки зору витраченого на участь часу (а як наслідок – і бюджету). Добре підготовлені дороги лагідно ставились до автомобілів, а велика кількість класів підвищувала шанси кожного учасника поїхати з гонки із красивою «вазочкою» та мокрим від шампанського комбінезоном. Фактично, Віктор Шаповалов створив ідеальну точку входу в ралі для будь-якого автолюбителя з будь-яким, навіть мінімальним бюджетом. Оскільки всі ці бажаючі були змушені використовувати автомобілі з каркасом, кількість ралійного технічного парку стрімко зростала, що згодом почало підживлювати й основний чемпіонат України.
Втім, така ситуація протрималась не дуже довго. Поступово дистанції етапів Кубку Лиманів збільшувались, географія розширювалась, траси ставали складнішими, а гонки – тривалішими. З одного боку, це дозволило Національній серії претендувати на статус чемпіонату України з міні-ралі (а згодом і отримати його). З іншого – формат доступного, бюджетного, простого та зрозумілого змагання зник, а разом з ним зменшився й потік новачків, готових спробувати себе в автоспорті.
Зрозуміло, що історія йде своїм шляхом, який не можна ані зупинити, ані змінити; і історія Кубку Лиманів не є виключенням з цього. Але тим, хто планує після закінчення російсько-української війни відроджувати цю гоночну серію, варто було би пригадати, в чому полягала її базова місія за задумом Віктора Шаповалова. Чи не час буде після перемоги повернутись до принципів, які сповідував засновник серії, і знову зробити «лимани» привабливими саме для початківців? І чи не логічно буде задля цього максимально спростити правила та умови участі в серії – розуміючи, що врожай такі дії принесуть лиш за кілька років? Адже саме відновлення та розвиток ралі мали би бути головною метою нових організаторів процесу, започаткованого 20 років тому Віктором Олександровичем Шаповаловим…
Фото © Лариса Міщанчук, Сергій Холодило, Ігор Цисар
